Емілія та Ксенія

Автор: Ірина Кондратюк, менеджер із зв’язків з громадськістю Центру фізичної терапії “Інново”

Коли пишу цей текст, на годиннику – о пів на другу ночі. Не можу заснути… Бо думаю про Емілію та Ксенію. Про двох чудових дівчаток із незвичними іменами. Я називаю їх маленькими принцесами. Емілії – 5 років, Ксенії – 9. Окрім незвичних імен, маленьких принцес об’єднує й те, що… дівчатка не можуть ходити. Тому в суспільстві їх називають дітьми з особливими потребами.
Одного разу ми вибралися разом з Емількою та Ксенькою, а також з їхніми матусями на піцу. Мама Емілії розповідала своїй донечці, що Ксенія вміє ходити в ортезах *, і що вони поїдуть подивитися, як їй це вдається, щоб Емілії виготовити такі самі, щоб вона також у них вчилася ходити. Емілія, яка досі була спокійною та веселою, чомусь почала хникати і розплакалася. Мама стала її заспокоювати. Долучилася і мама Ксенії:
– Еміліє, ти чого? От Ксеня щойно мені сказала: “Мамо, подивись, Емілія може сама тримати горнятко і пити з нього”.
Ксенія підтвердила мамині слова, кивнувши головою, усміхнулася і продовжила:
– А я не можу тримати горнятко. Але з часом ти також зможеш ходити в ортезах. Просто треба постаратися. Треба час.
Після цих слів Емілія заспокоїлася. А Ксенія дивилася на неї добрими очима. Погляд Ксенії був сповнений віри, що Емілії все вдасться. Усі дорослі мовчки переглянулися від здивування. Ніхто не мав що додати до мудрих слів дорослої дитини.
Ця розмова двох маленьких принцес, під час якої одна говорила словами, інша – без слів, настільки мене вразила, що тепер я часто її згадую. Часом о пів на другу ночі.
А ще я вірю, хочу вірити, що ці дівчатка колись таки зможуть ходити. Бо вірю, що Бог робить чуда. Принаймні я молюся про те, щоб вони змогли… Хтось сказав, що не можна так молитися, адже, можливо, Бог має інші плани щодо цих дітей. Знаю, Він уже змінив серця багатьох через цих дівчаток, моє серце – також… І ще змінить багато сердець. Але я все одно молюся. І знаю, що через чуда Бог також змінює серця людей.
А ще стараюся бути разом із ними. Не раз люди мене запитують: “Тобі не важко?” Не важко. А навпаки – радісно, бо я зрозуміла, що потрібно радіти разом із ними і радіти за них. А ще радіти, якщо своєю присутністю чи дією зможу викликати усмішку на їхньому обличчі, долучитися до того, щоб у їхньому житті було більше радості.
Нещодавно один дорослий чоловік, який має церебральний параліч, запитав мене: “Напевне, такі, як ми – це тягар?” На що я просто відповіла те, що відчула в серці: “Хвороба – тягар. Люди – не тягар”. Коли я побачила маленьку дівчинку Даринку, яка також має тяжке захворювання, то подумала, що недарма її так назвали. І в цей момент я вже вкотре усвідомила, яким Божим Даром для нас є люди з особливими потребами.
Згадуються мені слова Матері Терези: “Вбогим не потрібна наша жалість. Вбогим потрібна наша допомога і турбота. Те, що вони нам дають, більше від того, що даємо їм ми”. Так само можна сказати і про людей з особливими потребами. Але не можемо тільки брати… Для того маємо руки та серця, щоб давати, бути щедрими на подарунки… Так легко відкрити руки для обіймів, а серце – для любові… Треба просто повірити, що ти також можеш бути Даром для когось.

*Ортези – допоміжні засоби для стояння та ходьби.

Християнський журнал для родини “Кана”, листопад 2014 р.

P.S. Минуло кілька місяців. Ксенія навчилася самостійно тримати горнятко і пити з нього, а Емілія – стояти в ортезах…